Заповіт прочанина


Перейти до змісту

Вступ


ВСТУП


Текст, який подано на цих сторінках, відомий під різними заголовками: "Діяння", "Заповіт", "Історія", "Спогади", а найчастіше - "Автобіографія Ігнатія Лойоли", позаяк це його розповідь про своє життя.

Утім ця розповідь охоплює тільки один період - від навернення, коли Ігнатій покинув родовий маєток Лойолу, і до того часу, коли після тривалих мандрів він зрештою осів у Римі і став першим Генеральним Настоятелем Товариства Ісуса.


Абстрагувавшись від питання про назву, можна сказати, що це доволі безладна оповідь, яка скидається на мозаїку, складену з випадкових спогадів, від повсякденних до вельми багатозначних, що їх, виявивши подиву гідну наполегливість, витягнули з маломовного Ігнатія його вірні друзі. Про себе він говорить у третій особі як про прочанина. Такими були його уявлення про себе самого: людина, що перебуває у безнастанному пошуку, постійно змагає вперед і зовсім не схильна озиратися назад, навіть попри те, що її мандрівка добігає кінця.

Проте Єронім Надаль, його довірений помічник, був рішуче налаштований отримати Заповіт; за його словами, то мало бути щось на взірець вітцівських настанов, що їх залишали своїм учням засновники іниших монаших інститутів. Він мав на увазі не просто благочестиве послання, а цілком достовірну розповідь про близькі взаємини Ігнатія з Богом. Надаль-бо глибоко вірив і не втомлювався підтверджувати цю віру на словах, що Бог поводиться з послідовниками Ігнатія так, як поводився з самим Ігнатієм, отже, ці послідовники повинні відповідати так, як це робив він. Звідси й важливість існування його власного викладу, правдивого свідчення про те, що з ним відбувалося. Це був би справжній заповіт. Надаль говорив, що укласти такий документ було воістину тим же, що й заснувати Товариство Ісуса.

Висловлюючись сучасною мовою, він та перші єзуїти прагнули отримати авторитетний виклад харизми Ігнатія у тому вигляді, в якому вона повинна була реалізуватися в них самих і в тих, хто прийде опісля. І ця харизма й справді постає із зазначених спогадів, причому проливає світло на послідовність цілої праці і навіть надає їй певної структурної докладности, попри певну безсистемність будови, яку пояснюють складними обставинами, в яких вона поставала.

В Ігнатія було чимало вагомих причин не братися за цю справу, і коли він, врешті, поступився, зваживши на таку кількість палких прохань, то все ж сам не написав ані літери. Він невеликими уривками розповідав свою історію Луїсові Гонсалвешу да Камарі, ще одному вірному товаришеві, якого Бог благословив напрочуд доброю пам'яттю; той спершу дуже уважно слухав, тоді нашвидкоруч занотовував почуте, а щойно після того диктував текст - переважно іспанською, якою говорив Ігнатій, хоч для жодного з них вона не була рідною; ближче до завершення йому прийшлося перейти на мову, яку в інтернаціональному середовищі тогочасного Рима вважали італійською. У своєму передньому слові да Камара описує ті величезні труднощі, які йому довелося подолати, аби довести до кінця цю справу. У передньому слові Надаля, написаному пізніше, також наголошено на тому, що це нелегке починання.

Не дивно, що розповідь, яка з'явилася внаслідок їхньої праці, з погляду літератора видається геть незадовільною. Насправді ж дивує, що після того, як розповідь було записано коштом таких зусиль, її до ХХ століття ніколи не видавали ні мовою оригіналу, ні в перекладі на сучасні мови. Анібал дю Кудре дуже рано створив довільну латинську версію, яку згодом надрукували; вона, однак, ніколи не набула поширення. Факти, викладені в ній, були назагал відомі, проте цього не можна сказати про сам текст; складається враження, що той спосіб, у який Ігнатій зображає себе, до певної міри викликав збентеження, а, можливо, й розчарування.

Сьогодні цей документ визнано взірцем духовної класики і шедевром самооткровення попри недосконалість, якою він відзначається. Варто звернути увагу на інший невеликий, але вельми сильний твір Ігнатія - "Духовні Вправи". Нове трактування цієї праці значною мірою завдячує погладам, викладеним у "Спогадах".


На перший план в усій цій історії виходить усвідомлення, що Ігнатій був істинним генієм вірности, а також майже матеріальна потреба бути вірним, знайти особу чи справу, якій можна цілковито присвятити себе. В молоді роки він постійно перебуває в полоні нереальних амбіцій, і навіть важке поранення ноги, яке могло б протверезити будь-кого, не здатне розвіяти цих чарів, які ним заволоділи. Проте книги, що випадково потрапляють Ігнатієві до рук, допомагають йому збагнути істинну мету своїх пошуків: це Христос, Який єдиний гідний всеосяжної вірности і здатний здійснити щонайвищі сподівання, причому зосереджуючись не на собі, а на інших.

Завдяки зустрічі з Христом Ігнатій пізнає вірність як визволення. Це парадоксальне твердження є, либонь, найвірогіднішим наближенням до формули Ігнатієвої харизми: вірність - це міцна прив'язаність, яка до певної міри нас обмежує; вірність Христові, однак, є визволенням від усього, що перешкоджає справжньому та всеосяжному зростанню. Бо власне через тісну злуку з Христом долучаємося до Його пізнання - пізнання чоловіком Ісусом Отця, Бога як Абсолюта, а всього іншого - як речей цілковито відносних. Це і є та істина, яка робить нас вільними.

Детально придивившись до тексту "Спогадів" та послідовности одинадцяти розділів, ми побачимо навернення Ігнатія як відкриття глибшого й, отже, нежданого рівня буття, на якому його істинне єство зустрічається з Богом в особі Христа. Це спричинює процес перемін, головну роль у якому відіграє нездоланне прагнення служити Господу. Тепер він, утім, міцно вкорінений у дійсності і не може віддаватися мріям; йому слід виробити якийсь конкретний план, залишаючись водночас відкритим для інших можливостей (розділ 1).

У процесі розвитку подій кожна нова ситуація, з якою стикається Ігнатій, дарує йому щораз глибше усвідомлення того, що відданість Христові тісно пов'язана з іншими різновидами відданости, які, на перший погляд, можуть знову зв'язувати його, ставати обмеженням, а проте постають перед ним як визволення: це нові можливості, що викликають свіжий приплив щедрости. Вірність Христові означає вірність Церкві; вірність Церкві означає вірність Папі… Так ми підходимо до визначення трьох чітких фаз у подальшій розповіді, кожній з яких передує короткий перехідний розділ. Їх можна визначити й охарактеризувати таким чином:

У пошуках живого Христа: Ігнатій вирушає із замку Лойола на духовну виправу під покровом Пресвятої Діви. Дорогою мандрівний лицар перетворюється на справдешнього прочанина - смиренного шукача повноти істини. Під час перебування у місті Манреса Дух провадить його через численні випробування та дає уроки до подальшого глибокого пізнання Бога як єдиної Дійсности, яка охоплює собою все суще. Мандрівка до Єрусалима та рідного краю Ісуса є практичним застосуванням його нових поглядів: він цілковито покладається на Боже провидіння. Він починає бачити Божу силу, що діє в нужденних та беззахисних, і так розкриває таємницю дієвости у справі Царства (розділи 2-4).

У служінні Божому люду: Ігнатієві не дозволять зостатися у Святій Землі; не опираючись, він відмовляється від здійснення виплеканого задуму і розпочинає все з початку: він учитиметься, щоб підготувати себе до всеосяжнішого апостоляту в Церкві, водночас допомагаючи усім іншим, чим лишень зможе. Ігнатій закінчує кілька відомих університетів і вивчає значно більше, ніж просто богослов'я: він починає усвідомлювати ті численні небезпеки, що супроводжують євангельську діяльність, і ще краще, ніж колись, розуміє, що ревне прагнення спізнати істину має повнитися сміливістю, а не острахом: в іншому випадку воно вестиме не до свободи, а до ув'язнення і себе самого, й інших (розділи 5-8).

Готові до місії за велінням Папи: Ще одне народження, цим разом не індивіда, а групи приятелів Господа, яких Ігнатій зібрав довкола себе в Паризькому університеті і над якими тепер виконує чітко окреслену роль провідника. Вони прощаються зі своїм минулим і вирушають на Схід, до Єрусалима. Проте дістатися туди їм не вдається, і вони розуміють, що доля велить їм йти в Рим і віддати себе в розпорядження Папи, аби взятися за будь-яке завдання, яке він зволить їм дати. Коли вони вже підходять до міста, до Ігнатія навідується ще одне глибоке пізнання Бога у Христі, Отця, який поміщає його разом зі Своїм Сином. Для прочанина це - кульмінація. Попереду ще довга і болісна дорога, проте це вже не тільки його історія; це історія Товариства Ісуса (розділи 9-10).

Тож спогади швидко добігають кінця; тільки побіжно згадано
Ігнатія як Засновника, написання Конституцій, а також оголошення послідовникам заповіту: власного свідчення про духовну мандрівку, яка привела його до самісінького осереддя властивої йому харизми - бачення Ісуса в усьому сущому, яке є найвищим ступенем вірности та визволення. І тут він робить урочисту заяву, яку цитовано на першій сторінці цієї книги; вона стосується намірів, які він плекав, оповідаючи про своє життя (розділ 11).

Останній розділ охоплює стільки ж років, скільки десять попередніх разом: оповідь розпочинається з поранення Ігнатія під Памплоною 20 травня 1521 року; до Рима він разом із товаришами прибув у листопаді 1537 року, заключні ж слова було сказано 22 жовтня 1555 року, усього лишень за кілька місяців до його смерти.


Уся розповідь, дарма що відзначається стислістю та плутаністю, насичена цікавими та вельми суттєвими подробицями. Проте для розуміння Ігнатієвої харизми варто виокремити дві надзвичайно важливі події: "велике просвітлення" на березі Кардонера, у Манресі, і видіння того, як його "помістили разом із Христом", що навідалося до нього в Ля-Сторті біля Рима. Цілком справедливо обидві ці події від самого початку вважалися вельми суттєвими для належного розуміння "Духовних Вправ" та Товариства Ісуса.

У короткому вступі немає можливости зупинитися на них так, як вони того заслуговують, проте не можна й оминути їх мовчанням. Перша із зазначених подій скидається на кульмінацію процесу навернення, містичного усвідомлення Бога, яким Він є насправді, себто Абсолютом, що охоплює Собою все суще, тож усе створіння постає у новому світлі і набуває нового, істинного значення та нової послідовности і пов'язаности.

Це справжня мудрість, по праву названа класичним найменням просвітлення. Проте й далі триває процес, унаслідок якого ця глибинна мудрість має пройняти ціле його єство, щоб усе в ньому, як у Христі, було відповіддю Богові і щоб він міг знаходити Бога в інших речах.

Легко можна повірити в те, що цей наступний крок було здійснено в Ля-Сторті, де Ігнатій сягнув подоби Христа, завдяки якій не тільки його визначальна позиція, але й усе його буття і вся його діяльність пройнялися Духом і набули спрямування до Отця.

Ігнатій надзвичайно неохоче говорив про подробиці того, що відбулося, і, зазвичай, посилався на розповідь Дієго Лаїнеса, з яким тоді говорив; той, як правило, заявляв: "Він сказав мені, що відчув, як Бог Отець закарбував у нього в серці такі слова: "Я сприятиму тобі в Римі…" Іншим разом він сказав, що бачив Христа з хрестом на спині і Вічного Отця біля Нього, який говорив Йому: "Я хочу, щоб ти взяв цього чоловіка собі за слугу". Й Ісус узяв його зі словами: "Я хочу, щоб ти служив нам".

Ігнатій надзвичайно неохоче говорив про подробиці того, що відбулося, і, зазвичай, посилався на розповідь Дієго Лаїнеса, з яким тоді говорив; той, як правило, заявляв: "Він сказав мені, що відчув, як Бог Отець закарбував у нього в серці такі слова: "Я сприятиму тобі в Римі…" Іншим разом він сказав, що бачив Христа з хрестом на спині і Вічного Отця біля Нього, який говорив Йому: "Я хочу, щоб ти взяв цього чоловіка собі за слугу". Й Ісус узяв його зі словами: "Я хочу, щоб ти служив нам".

Вельми суттєвим є, безперечно, той факт, що наведені вище ключові слова "Ісус - слуга - Рим" послідовно відображають теми цілої розповіді: "Христос - служіння - Папа". Вони також наголошують на основних поняттях Ігнатієвої харизми, викладеної у документі про заснування Товариства Ісуса: "… служити Господу єдиному і Церкві, Його Невісті, під проводом Римського Понтифіка".


Як вже зазначалося, оригінальний текст "Спогадів" не набув поширення аж до ХХ століття, коли його було відредаговано і видано Інститутом Історії Товариства Ісуса.

Цікаво відзначити, що першим з-поміж перекладів сучасними мовами з'явився англійський. У 1900 р. фактично одночасно по обидва боки Атлантики було видано два переклади, створені єзуїтами: американцем Дж. Ф. К. О'Коннором та британцем Е. М. Ріксом. Проте переклади, виконані ними, були надто довільні. Сьогодні існує багато версій, кожна з яких має свої переваги і недоліки. Якщо текст, поданий тут, заслуговує доброго слова, то це великою мірою завдяки тому, що його створено в Римі, у центральному осередку єзуїтів, де можна було тішитися привілейованим доступом до джерел та авторитетів. Крім того, було взято до уваги дружні відгуки з різних усюд, і ось перед вами четверте видання цієї книги.

Утім завжди є простір для вдосконалення і подальших зусиль, оскільки, як уже зазначалося на початку, оригінал сам по собі породжує чимало нарікань. Це, здається, і є причиною того, що до ХХ століття його жодного разу не було опубліковано, а сьогодні існує стільки видань. Основною проблемою є визначення критеріїв для доброї передачі не надто доброго твору, в якому трапляються місця, значення яких зрозуміти достоту складно. Сам да Камара стверджує, що пожертвував ясністю викладу заради вірности словам Ігнатія. Вочевидь, перекладачеві слід прагнути до такої ж вірности, навіть ризикуючи зашкодити своїй репутації знавця мови. Проте чи годиться вражати читача прикрою вбогістю словесного запасу та граматичних побудов, якщо можна сягнути рівнішого плину мови без жодних втрат для значення того, що мовиться?

Тут дотримано принципу "золотої середини": перекладач змагав радше до точности, аніж до вишуканости, проте в межах правильного та зрозумілого викладу. Характерні особливості стилю назагал було збережено. Є надія, що остаточний варіант тексту, який постав унаслідок цих зусиль, збереже щось від сили та присмаку оригіналу.

Пармананда Р. Діваркар, Т.І.
Бомбей, 17 жовтня 1993 року


Повернутися до змісту | Повернутися до головного меню